[Украинцы Приднестровья]

"Два українці – три гетьмани" як запорука успіху українського цивілізаційного проекту
Українці впродовж багатьох віків жили в умовах домінування суспільних структур у формі вічевих зборів, які діяли на засадах прямої демократії та утворювали з паралельно існуючими виконавчими ієрархіями збалансовану систему державної влади.

При цьому віча володіли абсолютною легітимністю, представляючи сукупну політичну волю залучених до участі в них громадян, з правом обирати чи призначати відповідальних виконавців – аж до князя чи гетьмана.

Перебування протягом багатьох віків у соціальних відносинах, які склалися за умов вічевої демократії, без сумніву, відобразилося та залишило глибокий відбиток у ментальності українського народу.

Відомий французький соціолог П’єр Бурд’є вважав, що об’єктивне соціальне середовище шляхом його сприйняття та засвоєння людьми у ході практичної діяльності продукує габітус – систему закріплених набутих схильностей (практичних схем), які в подальшому відіграють роль неусвідомлених вихідних установок, що породжують стабільно відтворювану однотипну поведінку у поточних соціальних відносинах.

Які ж засвоєні поведінкові схеми, притаманні періоду Київської Русі, зумовили після занепаду вічевих форм самоуправління стійке відтворення українцями соціальної поведінки, що виявилася неадаптованою до соціальних відносин, сформованих домінуванням структур одного лише ієрархічного типу.

Протягом віча його учасники отримували весь доступний обсяг інформації з обговорюваних питань та були залученими до обговорення, вироблення та прийняття всіх рішень. Такими були організаційні особливості вічевої форми прямої демократії у Київській Русі, про що йшлося у попередній публікації.

Віче для них було суб’єктом з абсолютною легітимністю та несло в собі елемент сакральності як з точки зору звичаєвого права з відповідними ритуалами, так і з точки зору його відповідності глибинним архетипам свободи, рівноправності та справедливості.

Проте, найважливішим було те, що кожен з них відчував свою безпосередню причетність до творення цього сакрального суб’єкта.

Міцне закріплення таких поведінкових схем в ментальності привело до подальшого стійкого відтворення однієї з знакових рис українців, яка полягає у підсвідомому невизнанні абсолютно легітимною ніякої іншої влади, окрім віча.

Цю рису влучно відобразив відомий журналіст і політолог Андрій Окара у своєму виступі: "Тип політичної системи, який в Україні існував завжди – який в тій чи іншій формі відтворювався в різні періоди української історії: чи то в часи козаччини, гайдамаччини, в революцію 1917-го, в комуні Нестора Махна чи то в час Оранжевої революції – це тип соціальності, в якому влада не являється абсолютним та єдиним соціальним суб’єктом".

Домінування ієрархічних структур в українському суспільстві після занепаду вічевої демократії спричинило конфлікт колишніх і нових поведінкових схем внаслідок неможливості за нових умов впливати на формування, обговорення та прийняття рішень особисто, що взагалі позбавило українців відчуття їх причетності до творення сакрального і абсолютно легітимного суб’єкта влади.

Неадекватність відтворюваних поведінкових схем до нових соціальних відносин спричинила стійку патологічну реакцію, яка зазвичай сприймалася як негативна риса української ментальності та полягала у соціальній апатії, що проявлялася у замиканні в собі, в бажанні відсторонитися від агресивного зовнішнього світу та обмежити його власною хатою з вишневим садком, у намаганні знайти спокій у соціальній позиції "моя хата скраю".

Свого часу Василь Стус охарактеризував українців як "націю сержантів". Та смисл вислову докорінно змінюється в умовах існування сакрального суб’єкта з абсолютною легітимністю – віча.

Справді, наявність такого суб’єкта вселяла впевненість у правильності обраного ним політичного курсу, у високій якості та надійності виконавчої влади, яку в будь-який час у разі потреби можна було легко змінити.

За таких умов, найбільш доцільною, позитивною та суспільно значимою для звичайних громадян якраз і була поведінкова схема "сержанта" – коли кожен сумлінно і ревно виконував свою персональну частину умовної роботи, усвідомлюючи необхідність її добросовісного виконання для досягнення колективного блага.

Саме така схема стабільно відтворювалася і далі, за умов вимушеного підпорядкування сурогатним суб’єктам з абсолютною легітимністю у вигляді чужорідної влади, що й стало причиною такого, сповненого гіркоти, визначення Василя Стуса.

Саме вона є свідченням глибокого укорінення і міцного закріплення позитивних поведінкових схем часів вічевої демократії у ментальності народу, що приховують величезний життєдайний потенціал українців у разі відтворення у сьогоднішньому суспільстві відповідних їм соціальних відносин.

У цьому ж контексті можна відзначити адаптивність, сумлінність та законослухняність українців – заробітчан та емігрантів, які набули таких якостей, віднайшовши та прийнявши за абсолютний для себе місцевий суб’єкт абсолютної легітимності в особі владних органів країн їхнього перебування.

Якою була схема поведінки найактивніших представників громади, що складали її еліту або провідну верству і, зазвичай, претендували на ключові виконавчі ролі – князя, гетьмана, старшини?

Цілком очевидно, що усі претенденти знаходилися між собою у відкритій конкурентній боротьбі – кожен з них хотів би бути обраним чи призначеним на якомога вищий та значимий щабель виконавчої ієрархії.

Віче у цій ситуації виступало у ролі загальновизнаного арбітра, наділеного абсолютною легітимністю, прихильність та довіра до якого були запорукою успіху у змаганні за посаду поміж претендентами, змушеними переконувати учасників вічевих зборів у своїх чеснотах та намірі віддано служити громаді у справі досягнення колективного блага.

Така роль віча була основою абсолютної легітимності його рішень, що змушувало претендентів, які програли конкурентну боротьбу, змиритися з ними та беззастережно виконувати волю вічевих зборів.

У свою чергу, переможці, яких було обрано чи призначено на високі посади виконавчої ієрархії, були змушені сумлінно виконувати свої обов’язки для досягнення колективного блага, пам’ятаючи про можливість миттєвого відсторонення та невідворотного покарання внаслідок втрати довіри чи невдачі в результаті некомпетентності.

З точки зору сучасного дослідника, є цілком очевидними негативні моменти, які мали місце під час проведення вічевих зборів і полягали у більш чи менш успішних спробах маніпулювання ними зі сторони краще обізнаних і/або об’єднаних у групи учасників.

Проте вони практично повністю стерлися з колективної пам’яті в процесі ідеалізації та формування міфічного ореолу вічевої демократії внаслідок її відповідності праобразам свободи, рівноправності та справедливості на рівні архетипів колективного безсвідомого.

Це обумовило міцне закріплення в ментальності українців описаної вище поведінкової схеми, що була сформована відповідними соціальними відносинами і якнайкраще забезпечувала соціальний успіх активних громадян з лідерськими амбіціями за умови легалізації їх лідерства владними суб’єктами з абсолютною легітимністю.

Модифікована таким чином ментальність, незважаючи на зміну соціальних відносин після занепаду вічевих форм самоуправління, змушувала українські еліти продовжувати відтворення закріплених поведінкових схем вічевого періоду, що виявилися неадаптованими до соціальних відносин за умов домінування ієрархічних структур.

Це отримало влучну назву: "Два українці – три гетьмани".

Отже, надзвичайно позитивна риса, закріплена в ментальності як поведінкова схема, що проявлялася в активності та амбіціях провідної верстви українців на лідерство, в їх готовності брати на себе відповідальність та в прагненні стати першими, відкрито конкуруючи між собою за обрання чи призначення на найвищі посади виконавчої ієрархії, набула різко негативного змісту за відсутності властивого їй суб’єкта з абсолютною легітимністю, здатного виконувати роль найвищого арбітра між конкуруючими претендентами.

Після появи в Україні невластивих вічевому періоду владних суб’єктів з претензіями на абсолютну легітимність у вигляді чужорідної – монаршої чи імперської влади, закріплені у ментальності поведінкові схеми проявилися у намаганні представників українських еліт – претендентів на найвищі посади, сподобатися репрезентантам цих суб’єктів, вислужитися перед ними, та у готовності після свого призначення сумлінно відстоювати інтереси чужорідних суб’єктів з абсолютною легітимністю.

Претенденти, що програли, зазвичай приймали рішення таких суб’єктів як належне, але продовжували поміж собою відкриту чи приховану конкурентну боротьбу за цю ж або іншу посаду виконавчої ієрархії шляхом інтриг, вислужування та використання будь-яких недостойних методів.

Проте все різко змінювалося в умовах українських самоврядних суспільних структур – громадських організацій чи політичних партій як в Україні, так і за її межами.

Властива українцям ментальність зумовлювала відтворення прадавніх поведінкових схем, які, за відсутності аналога віча, – дієздатного суб’єкта з абсолютною легітимністю – провокували жорстку конкурентну боротьбу поміж лідерами за найвищі посади, під час якої вони не гребували ніякими засобами, підтверджуючи знов і знов правдивість твердження "де два українці – там три гетьмани" у негативному його сенсі.

В результаті успіху переможець отримував все і намагався ототожнити себе з суб’єктом абсолютної легітимності, вважаючи за належне реалізовувати найперше власні інтереси.

В той же час інші претенденти, за відсутності історично закріпленого навику визнавати абсолютну легітимність конкурентів без рішення віча, в умовах домінування ієрархій чи представницьких структур не вважали переможця повністю легітимним і тому не припиняли активну, відкриту чи приховану боротьбу за найвищу посаду, що в кінцевому результаті приводило до внутрішніх чвар та безкінечного дроблення українських суспільних організацій поствічевого періоду.

Цілком природно, що описані поведінкові схеми стабільно відтворювалися і на рівні центральної української влади протягом всього часу після проголошення Незалежності.

Лідери українських еліт – претенденти на найвищу посаду в країні, ніколи не вважали актуального президента абсолютно легітимним, добре розуміючи вразливу до маніпуляцій сутність української версії представницької демократії та ступінь автентичності результатів національних виборів внаслідок адміністративного втручання.

Через це, для посилення власної легітимності, вони свідомо зближувалися та, відповідно, потрапляли у фокуси впливу зовнішніх суб’єктів з абсолютною легітимністю глобального рівня, часом конкуруючи між собою за право представляти ці суб’єкти в Україні.

Приведений аналіз дозволяє зробити висновок про те, що оптимальним способом збалансування владних інституцій в рамках українського цивілізаційного проекту є формування соціальних відносин, властивих умовам вічевої демократії.

Це можна здійснити лише шляхом створення і поширення вдосконаленої моделі суспільних суб’єктів з абсолютною легітимністю – якісно нових громадських організацій та політичних партій, збудованих на засадах прямої демократії, які у своїй сукупності змогли б стати загальновизнаним найвищим арбітром для лідерів національних еліт.

Одним з можливих варіантів сучасних суспільних організацій на засадах прямої демократії може стати динамічна мережа без керівного ядра, життєдіяльність якої визначається алгоритмами, правилами та процедурами, що зафіксовані її статутом та можуть змінюватися лише у встановлений ним спосіб.

Історичний процес, як і всі природні процеси, носить циклічний характер, що є властивим також і для цивілізацій. Тому, цілком закономірним стало б відновлення в Україні періоду домінування суспільних структур на засадах прямої демократії у новій, модифікованій сучасними комунікаційними технологіями, формі.

Це могло б завершити старий і започаткувати новий організаційний цикл української цивілізації в результаті повернення до вихідної точки – вічевої системи влади на засадах прямої демократії у новому витку спіралі її історичного розвитку.

Такий початок нового історичного циклу, без сумніву, надав би Україні потужний заряд життєдайної сили та знівелював би лінію цивілізаційного розлому, об’єднавши українське суспільство заради спільного майбутнього.